Адольф II (фр. Adolphe II de La Marck, нім. Adolph II. von der Mark; 1288 — 3 листопада 1344) — 22-й князь-єпископ Льєжу в 1313—1344 роках. За загальною нумерацією свого роду відомий як Адольф VIII. Проводив профранцузьку зовнішню політику, внаслідок чого єпархію було втягнуто у Столітню війну на боці Франції. У внутрішній політиці протягом майже усього панування боровся з містами, що бажали розширити свої права та привілеї.
| Герб | |
| Дата народження | серпень 1288 або 1278 |
|---|---|
| Дата смерті | 3 листопада 1344 |
| Батько | Eberhard I, Count of the Markd |
| Мати | Irmengarde van Limburg-Bergd |
| Брат/сестра | Engelbert II of the Markd і Konrad von the Markd |
| Рід | Ламаркиd |
| Рід діяльності | католицький священник, католицький єпископ |
| Посада | князь-єпископ, князь-єписком Льєжаd і єпископ |
| Консекратор | Bérenger Fredolid |
Життєпис ред.
Належав до правлячого графського роду Ла Марк. Третій син Ебергарда I, графа Марка, та Ірменгарди, доньки Адольфа VI, графа Берга. Народився 1288 року у м. Клермон-сюр-Мез. Замолоду визначено йому церковну кар'єру. Уже в молодому віці він мав значний дохід завдяки численним церквоним бенефіціям у Мюнстерському єпископстві. Також призначається пробстом монастиря Св. Северина в Кельні. Близько 1300 року він також став ректором монастиря Св. Мартина у Вормсі. 1310 року Адольф став каноніком Кельнського собору, а 1313 року поступив на навчання до Орлеанського університету.
Після смерті льєзького єпископа Теобальда Барського тамтешній капітул собору спочатку обрав штатгальтером єпископства ректора Арнольда фон Бланкенгайма, але льєзька шляхта не визнала виборів і обрало замість нього графа Арнольда фон Лооза, а патриціат виставив кандидатуру Вільгельма Жюльмона, каноніка з монастиря Св. Ламберта. У контексті цих суперечок між капітулом собору та знаттю і льєзьким патриціатом, 4 квітня 1313 року Адольфа за пропозицією французького короля Філіппа IV було призначено князем-єпископом папою римським Климентом V. 14 квітня того ж року був висвячений Вільгельмом Мадаготом, кардиналом-єпископом Палестрини, спочатку на диякона, а потім 9 червня — на священика. Через день його висвятив єпископом Льєжу Беранже Фредолем, кардинал-єпископом Тускуланським. 26 грудня Адольф прибув до Льєжу.
За прикладом французького короля розпочав абсолютистську політику в своїй єпархії. Невдовзі уклав таємну угоду з Філіппом IV в обмін на щорічну ренту в 2 тис. золотих ліврів.
1314 року його панування ознаменувалося заворушеннями в Сінт-Трейдені, що призвело до загального збурення проти князя. Останій у травні 1315 року втік до герцогства Брабантського. 17 червня 1316 року було укладено Фекський мир, за яким відбулося юридичне визнання поділу влади між князем і містами, а також гарантія особистої свободи та справедливого суду (тобто суду ешевенів). Закон міг бути змінений лише за згодою князя та представників трьох станів. Для Льєжського єпископства цей договір є тотожнім Великої хартії вольностей в Англії.
У 1318 році повстали міста Юї і Фосе. 1321 року відбулося повстання в Сіні. 1323 року — Тонгерен. 1324 року внаслідок не виконання усіх умов Фекського миру, 10 серпня 16 представників трьох станів разом із чотирма єпископськими чиновниками написали «Указ двадцяти», який мав реформувати управління країною та прийняти правила, щоб запобігти продовженню зловживання сувереном Льєжа своєю владою. У відповідь Адольф II заявив про не визнання Фекського миру, наслідком чого стало повстання у Льєжі, звідки князь-єпископ вимушен був 20 грудня тікати до Юї.
14 лютого 1325 року Адольф II наклав на місто інтердикт. Бойові дії протягом того ж року не виявили переможця. 1326 року спроби замирити князя та повсталі стани була невдалою. Кульмінацією заворушень послужив військовий союз чотирьох великих міст проти князя-єпископа Льєжу, Юї, Сінт-Тройден і Тонгерен. Протягом 1328 року відбулися битви військ союзу з князівською армією — при Ербонні (27 травня), Вареммі (2 червня), які не принесли військової перемоги жодній із сторін. 25 вересня 1328 року в битві біля Гессельту рішуче переміг вісько Льєжу та його союзників. 4 жовтня 1328 року було укладено Вігонський мир, за яким князь-єпископ повертав собі верховну юрисдикцію, «werixhas», було обмежено надмірні привілеї, пов'язані з правом громадянства, та ускладнено надалі вступ до «зовнішніх городян» (осіб, які живуть поза містом, але мають права містян).
У 1330 році вимушен був затвердити нові закони для єпархії, відомі як Женеффський мир або закон пошепки (фр. loi de murmure), який зосередив муніципальну владу до рук бургомістрів, присяжних та радників, які відтепер одні тільки отримали право скликати містян на пленарні засідання. Усі посади були порівну розподілені між «біднотою» та «багачами», а на місце ради, що складалася раніше зі «старшин» («gouverneurs») цехів, стала нова рада, що складалася з 80 осіб, обраних у шести округах (vinaves) міста.
У 1331 році у Льєжі спалахнуло повстання на чолі із бурмістром Петером Андрікасом, яке, проте, зазнало невдачі, оскільки було передчасно розкрито. Втім князь-єпископ побачив у цьому грізний симптом. Він вирішив, що Женеффський мир надає ще занадто багато автономії ремісникам і що необхідно змінити його в бік більшої суворості. 10 червня 1331 року було проголошено Воттемський мир, який народ назвав «законом ремствування». Він ще суворіший, ніж раніше, підкорив цехи владі князя. Голови, що обиралися ними, були замінені наглядачами («wardeurs»), котрі призначалися колегією ешевенів, якій доручено було переглянути на 2 місяці статути всіх ремісничих братств. Було посилено кримінальні покарання тим, хто самочинно скликав би народні збори чи вдарив у сполох; встановлено було кримінальні переслідування будь-якої можливої спроби «на словах чи справі» викликати «заколот у місті».
Адольф II повернувся до Льєжу лише у 1332 році. В цей час помирає кельнський архієпископ Генріх II фон Фірнебург, після чого Адольф за підтримки короля Франції та капітулу Кельнського собору став претендувати на цю посаду. Проте папа римський Іван XXII призначив Вальрама фон Юліха, оскільки брат останнього Вільгельм V за це сплатив значні кошти. Також напркиінці квітня долучається до антибрабантського союзу на чолі із королем Філіппом IV. Але ще до того, як війська союзників вступили до Брабанту король Франції 20 червня уклав вигідний мир з герцогом Жаном III Брабантським.
За цим втрутився у війну між Авенами і Дамп'єрами за Фландрське і Еноське графства. У 1333 році він продав сеньйорію Мехелен Людовику I, графу Фландрії, за 100 тис. турських ліврів. Але у жовтні 1333 року французький король змусив графа передати сеньйорію герцогу Брабанта. Зі свого боку Адольф II ще з вересня намагався отримати Майнцьку архієпархію, проте без успіху.
1334 року брав участь в облозі Маастрихту. Коли граф Людовик VI Лоозький помер у 1336 році, не маючи спадкоємця, він спробував приєднати графство Лооз, але марно. На початку Столітньої війни воював на чолі французьких військ і був одним із переговірників Франції на мирних переговорах в Есплечіні в 1340 році. Протистояв брабантському герцогу Жану III, який був на боці Англії.
Цехи продовжували, незважаючи ні на що, незмінно домагатися свого втручання у ведення міських справ. У 1343 року вони нарешті досягли успіху — Сен-Жакська грамота допустила участь їхніх «старшин» у міській раді, надала їм вибір «присяжних біднот» і встановила, що в майбутньому достатньо вимог двох чи трьох цехів, щоб змусити бургомістрів скликати пленарні збори городян. Невдовзі князь-єпископ спробував скасувати loi de murmure у відповідь на запровадження незалежного суду — Трибуналу Двадцяти двох. Але в розпал фактичної підготовки до нової війни, викликаної розпуском князем цього Трибуналу 24 лютого 1344 року, Адольф II помер в листопаді 1344 році в Клермон-сюр-Мез і був похований у Льєзькому соборі Св. Ламберта. Наступником в єпархії став його небіж Енгельберт III де ла Марк.
Примітки ред.
- ↑ Lundy D. R. The Peerage
- Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
Джерела ред.
- Joseph Daris: Histoire du diocèse et de la principauté de Liège. Band 2. Demarteau, Lüttich 1890.
- Jean Lejeune: Liège et son pays. Naissance d'une patrie (13e — 14e siècles). Faculté de Philosophie et Lettres de l'Université de Liège, Lüttich 1948.
- Alfred Minke: Adolf von der Mark (1288—1344). 1313—1344 Bischof von Lüttich. In: Erwin Gatz (Hrsg.), unter Mitarbeit von Clemens Brodkorb: Die Bischöfe des Heiligen Römischen Reiches 1198 bis 1448. Ein biographisches Lexikon. Duncker & Humblot, Berlin 2001, ISBN 3-428-10303-3, S. 373—375.