Найдавніші свідоцтва використання каменю на території сучасної Німеччини для виготовлення знарядь датуються епохою нижнього палеоліту (бл. 700-500 тис. років тому – знахідки біля м. Гейдельберґ). В епоху палеоліту широко використовується кремінь, кварцит, сланець, для ритуальних цілей – охра. З 5 тис. до н.е. (в неоліті) розпочинається видобуток глин та пісків для виготовлення посуду. В 4-2 тис. до н.е. із кристалічних порід (базальту, діориту та інш.) виготовляли кам'яні сокири. Мідь використовують з 3 тис. до н.е. (широке використання її починається на межі 3-2 тис. до н.е. – унетицька археологічна культура). Тоді ж починають видобувати малахіт, азурит, куприт на мідних родовищах в районах Гарцу (Штольберґ, Лаутерберґ, Віда, Гофгайс, Трезебурґ та інші), в Тюрінгії (Ротенбурґ та інші), Гессені (родов. рудної зони Верра-Шпессарт) та інш. Мідно-олов'яні руди починають видобувати бл. 1,5 тис. років до н.е. в Фогтланді (Ельсніц, Плауен та інші), з яких виплавляли бронзу. Мідні розробки на острові Гельголанд велися, імовірно, в 2 тис. до н.е. (найактивніший видобуток припадає на середньовіччя). Біля копалень виявлені шлакові відвали і круглі мідні зливки. В середні віки гірничий промисел вівся переважно в Саксонії і Тюрінгії (в цей час назва народу “сакси” асоціювалася з термінами “гірник” та “металург”).
Перші залізні знаряддя з'являються у гальштадський період (8-6 ст. до н.е.), масове ж розповсюдження заліза відоме тільки з латенського періоду (5 ст. до н.е.) і пов'язується з широким розселенням кельтських племен. Точні місця розробки заліза невідомі, але за оцінками то були численні зони залягання болотних залізних руд.
У ранньому середньовіччі видобували залізні, мідні, олов'яні та срібно-свинцеві руди, кам'яну сіль. Збереглися документи 7-го ст. н.е. про т.зв. “гірничі регалії”, які надавалися властями на видобуток к.к. У 11-15 ст. продовжують видобувати зал. руди відкритим способом. Велике значення має видобуток срібла (Раммесберґ в Гарці), міді (Мансфельд), олова (Рудні гори), цинку (долина Мааса). У 1262 р в Люнебурзі діяло 54 солеварень. З 13 ст. видобувають лазурит, який використовують як фарбник. У 1386 р у Верх. Пфальці існувало 97 підприємств, що виробляли 5 тис. т заліза на рік. В цей час в гірничому промислі переважають великі пайщики (монастирі, дворяни, купці), збільшується видобуток руд кольорових металів – срібла (Раммесберґ, Фрайберґ, Шнеберґ, Аннаберґ), міді (Раммельсберґ – в кінці 15 ст до 20 т/рік), олова, цинку, а також свинцю і золота (Сілезія). В Люнебурзі та Галлє виробляли понад 9 тис.т солі на рік. З початку 16 ст. Німеччина займала провідне положення в гірничій справі. В цій галузі було задіяно бл. 100 тис. чол. Німецькі рудокопи працювали в Чехії, Угорщині, Польщі, Англії, пізніше – в Швеції та Іспанії. В 16-18 ст. залізну руду активно добували в Саксонії, Гессені, Рейнській області, Нассау, Саарі. У 1540 на тер. Н. було видобуто 16 т срібла (25% від видобутку у Європі). Основні центри видобутку срібних та мідних руд: Гарц, графство Мансфельд, Саксонія), свинцевих – Гослар; олов'яних – Альтенберґ (Саксонія); кам'яної солі – Вестфалія, Гессен, Галле. У 1537 у Цвіккау (Саксонія) засноване перше товариство для видобутку кам'яного вугілля. У 16-17 ст. вдосконалюється гірнича техніка, зокрема з'являється гірничий компас (1539), кінний коловорот, водовідлив, поршневий насос (1565, Йоахімстале, тепер Яхімов у Чехії), в цей час почали застосовувати вибухові роботи. У другій половині 17 ст. і у 18 ст. розширюється видобуток кам'яного вугілля, основні райони його розробки – Гарц, Рудні гори, Ейфель, Зігерланд. Продовжувався видобуток срібних руд (Фрайберґ) та мідних (Саксонія). Стають до ладу нові центри солеваріння – Шьонебек на Ельбі та інші. У 1698 р в Касселє споруджена перша паро-атмосферна машина (Д.Папен). Парова машина Ньюкомена почала застосовуватися з 1753 р. на свинцевих копальнях біля Дуйсбурґа, двигун Уатта – з 1780-х років в Хетштедті. У 1765 у Фрайберзі заснована перша у світі Гірнича академія.
На початку 19 ст. швидкими темпами зростав видобуток кам'яного вугілля (у 1820-34 рр – в сер. по 1,5 млн т/рік, а у 1840 – 3,4 млн т/рік). Бурхливий розвиток гірничої галузі почався з 1835 р і продовжувався до революції 1848-49. Саме в цей час широко освоюють Рурський кам'яновугільний басейн, впроваджується коксування вугілля, для кріплення гірничих виробок починають застосовувати цегляне кріплення, з 1835 на шахтному підйомі застосовують стальний канат. У другій половині 19 ст. провідне місце в гірничій галузі займає видобуток кам'яного вугілля (1861 – 60% зайнятих у гірництві, у 1907 – 76%).
На межі 19-20 ст. потужність ряду шахт перевищила 1 млн т/рік, 50% кам'яного вугілля видобувалася на глибині понад 500 м. З середини 19 ст. розробляють родовища бурого вугілля. З винаходом у 1878 р Томасівського процесу до видобутку залучаються високофосфорні зал. руди (Зальцґіттер, Пайнє, Рур, Лотарингія). У 1865 вийнайдено пневматичний бурильний молоток, у 1876 – гідравлічний станок обертального буріння, у 1888 – перший у світі електричний станок для буріння скельних порід. У 1880-90 рр бурінням досягають глибини 2000 м. З 1883 при проходженні обводнених порід почали застосовувати заморожування. У 1990-х з'являється електричний водовідлив.
Елетродвигуни застосовують для провітрювання, на відкатці і підйомі. Врубові машини застосовують з 1860-х років. З 1906 розповсюджується видобуток відбійними молотками. З середини 19 ст. в гірничій галузі Н. домінують великі концерни. На початку 20 ст. держава націоналізує гірничу галузь. У 1929 Н. давала 9% світової продукції гірничодобувної галузі і займала 1 місце у світі за видобутком бурого вугілля, калійної солі, бариту, одне з провідних місць з видобутку графіту, магнезиту, кам'яного вугілля, кам'яної солі та інш. У 1930-і роки впроваджується залізобетонне кріплення, дизельні локомотиви, вугільні струги та стрічкові конвеєри.
Див. також Редагувати
Джерела Редагувати
- Гірничий енциклопедичний словник : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Східний видавничий дім, 2004. — Т. 3. — 752 с. — ISBN 966-7804-78-X.
- Гайко Г.І., Білецький В.С. Історія гірництва: Підручник. - Київ-Алчевськ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", видавництво "ЛАДО" ДонДТУ, 2013. - 542 с.